Львів-Хмельницький-Кам*янець-Подільський- Бакота і навпаки.

Кілько світа, тілько й дива. Поняття не маю, хто вперше висловив таку думку, але ж як влучно, чорт забирай!

Літо 2012 року розпочалось для мене з подорожей. І не біда, що за вікнами потягу дерева вже давно пеклись під липневим сонечком. Для мене все тільки починалось.
Ми з Андрієм прямували зі Львова на Хмельницький, щоб маршрутками-попутками-пішки дістатись славнозвісної мальовничої Бакоти, що знаходиться в нац. парку Подільські Товтри.

Дивно так виходить, коли збираєшся на місяць в якусь подорож, ну чи просто на місяць кудись, приблизно знаєш, що пакувати в величезну валізу/рюкзак. А коли мандрівка має тривати всього пару днів, стоїш розгублений посеред кімнати і знизуєш плечима у відповідь на всі питання типу: "що брати з одягу?", "що ми їстимем в дорозі" бла бла бла. І все би мабуть було простіше, якби не літо, якби не страшенна спека, якби не таке чудове безхмарне небо...
На щастя, дітись, як то кажуть, було нікуди, і довелось пакувати купальники, рушники, коци, змінне зручне взуття до валізи/рюкзака і бігом їхати на вокзал, бо час "піджимав" і потяг, який мав відправлятись рівно о 1:01 ночі навряд чи когось чекав би .

Їхали ми загадковим роздовбаним, не побоюсь цього слова, потягом "Чернівці - Одеса (108*ЛБ)".

Взагалі, чесно кажучи я вже звикла до потягів (цікаво було б підрахувати кілометраж, який намотала, катаючись туди-сюди, хоча б за останні два роки), але цей вразив. Мова йде про деяку незручність в часі (в планах було сісти вночі в вагон, успішно проспати енну кількість годин, і рано вранці прибути в Хмельницький, з якого вже на автобусі катуляти до Кам*янця-Подільського, з якого вже "сільськими" автобусами діставатись до дороги, яка веде на Бакоту, до Дністра). Сіли ми в першій (як вже писала вище), а прибули вже в 5:04 (можна тільки уявити якими соооооонними вилазили з потяга назустріч доволі таки прохолодному Хмельницькому ранку). Ох ці старі вагони любої Укрзалізниці, про які я не могла з мурахами по спині не згадати, пишучи це все.

Раніше в Хмельницькому я бувала тільки проїздом. Проїздом - це з вікна потяга дивилась на підсвічене вокзальне приміщення, від якого віяло неабиякою совковістю, ну або тоді, коли з залізничного вокзалу діставалась до автовокзалу. І місто це асоціювалось в мене з відомими на всю Україну ринками. На цей раз - побачила його по-новому. Тепер Хмельницький для мене - місто довжелезних алей, ювелірних магазинів, класних пам*ятників, будівель зі смішними назвами, і розкішно центральною площею.

В Хмельницькому ми не затримались, вже за кілька годин з квиточками за 36,65₴ сиділи в маршруточці і їхали кривими дорогами, що іноді нагадували пральну дошку старих часів. І може така маршрутка "попалась", та в Кам*янці-Подільському ми були аж за 3 години. По дорозі втоптали в себе булочок так з 5. Я агітували Андрія з*їсти хоч один помідорчик, але він не повівся мої вмовляння виявились марними (ох ці хлопці).
Погода в Хмельницькій області непередбачувана (принаймні була такою, коли ми туди відправились). Як би то не звучало, а планувати свій відпочинок я люблю детально і заздалегідь, щоб потім не думати що і як. От і цього разу будувались якісь плани: глянула на прогноз погоди, побачила "дощі з грозами" і, засмутившись, поклала до рюкзака парасолю і викинула креми від засмаги, а дарма. Хмари прийшли на зміну сонцю лише раз, коли ми вже на все надивившись, сиділи на горі за замком в Кам*янці-Подільському і вбивали час до маршрутки на Хмельницький.
Тоді ще сміялись, ніби як так, один мікрорайончик заливає злива, а інший підсмалює сонце. Ну тоді і досміялись, бо за п*ять хвилин, тоді, коли скрізь було сонце, нас щедро поливало, ніби картоплю на полі.

В Кам*янці-Подільському біля вокзалу ми чудово поснідали "домашньою їжею" за мізер в кафе "Зустріч", і вже об 11:03 їхали в напрямку села Грушки, автобусом, що прямував на Стару Ушицю. Хотілось би бути там раніше... але ж начитавшись форумів і повіривши тому, що там пишуть, ми думали, що автобуса, який би йшов раніше, нема (та ще й тітонька "в касі" автовокзалу взагалі витріщила очі і довго не розуміла про який такий автобус ми взагалі говорим, аж поки не відправила на 11 платформу.

Смішні іноді ці люди - українці. Одна тітонька, яка усєрдна наминала ковбасу з батоном (одне і друге пахло на весь автобус і було ані трохи не порізаним, ех)не знала на якому коні до мене під*їхати, коли дізналась куди ми їдемо і де ми хочемо ночувати за "шалені гроші". Все розпитувала, коли ще приїдемо і чи не передумали ночувати в Кам*янці-Подільському, адже в с.Грушки, яке знаходиться по сусідству з дорогою на Бакоту, за її словами, ледь не в кожну хату пустять переночувати за якісь 20 ₴ і будуть щасливі від того. Пропонувала вона також хату на цілий місяць "за такі гроші" (мова йшла про 200₴ ). А перед виходом я вже змилувалась (як же пафосно звучить) і взяла в неї номер телефону. Тому, якщо щось - звертайтесь.
Водій на прохання зупинився біля дороги на Бокотський монастир, і взяв з кожного по 13 ₴.

Стояла страшна спека, краєвид викривлявся через випаровування, якого не було хіба тільки в тіні, але і в цьому я вже не впевнена.

Коли ще у Львові, стояли з Андрієм на вокзалі і брали квитки на Хмельницький, я навіть зеленого поняття не мала куди їду і як туди треба буде діставатись. Знала тільки, що Бакота - гарнюще місце і все в такому роді. І ні разу я не подумала що до Дністра від дороги доведеться стільки пхатись. Ні, я зараз не шкодую про те, що поїхала, навпаки хочу сказати одну річ: якщо доволі тривала ходьба по спеці для вас обтяжлива, то відкидайте своє ниття і сумніви, бо те, що ви побачите - того варте (!!!)

Додам тільки одну річ: поки ми з Андрієм йшли туди і назад - мої зручнющі балетки порвались "в хлам": не було п*яток і потріскалась підошва. Тому збираючись туди - вдягайте зручне взуття (на дорозі багато камінчиків, і багато з них дуже гострі, в чому я переконалась), і подумайте, чи те взуття витримає такого роду навантаження. Бо кросівки Андрія по поверненні до Львова, виглядали просто чудово.

Продовжую розповідь. Йти треба було довго, по дорозі, біля якої висадив водій.Ми ледь не заблукали, коли надумали повертати... не тре робити такої помилки. Прямо і тільки прямо, аж до закинутої білої автобусної зупинки, а там вже будуть вказівники.
Якщо йти швидким темпом Дністер можна побачити вже за годину (може й менше). В нас добирання зайняло цілих дві, через зупинки пофотографувати(сь) і звіритись зі супутником: чи туди ми йдемо.
Коли ти дістаєшся нарешті до пункту призначення, перед очима постають розкішні краєвиди: Дністер, який змінює свій колір залежно від того, з якої висоти на нього дивитись, кручі, маленькі будиночки... Посміхатись починаю, коли все згадую.




До Дністра веде не надто стрімка стежка зі сходами. Знайти її неважко: всюди є вказівники і таблички з написами куди йти.
Коли спускаєшся до берега Дністра, проходячи і монастир, і джерела з смачнющою холодною водою, розумієш, - наскільки люди люблять це місце. А все тому, що спуск зроблено золотими руками. Підходи до джерел... поручні, які безумовно додають неабиякого відчуття комфорту... і лавки (ледь не на кожному кроці).

До речі, про поручні. Тут можна прив*язати до них стрічечку, попередньо загадавши бажання, - і воно обов*язково здійсниться. Хтось навіть гіпс (з руки?) примотав до поручнів. Цікаво, яким же було бажання у власника того гіпса, бо щось не віриться мені, що то просто на пам*ять.

Скельний монастир - вражаюче видовище (звісно, якщо слово видовище буде доречним в цьому випадку). Атмосфера святості, яка панує там - заворожує. В білі кам*яні печери (власне, вся гора називається Білою (здогадуюсь, що у зв*язку з кольором породи, яка є в її основі)), люди ніби з усюди зносили старі ікони, квіти, килими. Заходиш в одну з печер - і боїшся поворухнутися, не те щоб дихнути зайвий раз, - настільки тебе все захоплює (переповнює, якщо хочете).


А берег річки і вода в ній в цьому місці - найчистіша (!). Камінчики на дні видно навіть тоді, коли далеко запливаєш. А вода така теплюща, що, коли входиш в неї, то ніколи не відчуєш, як шкіра на тілі стає гусячою, а губи, ніби самі видають звук "бррр". Може, звичайно, нам так з цим шалено пощастило, але правда, тепер я знаю точно, що означає вираз "вода, як молоко".


А коли вже повертались назад, налякані тим що останній автобус, яким можна доїхати до Кам*янця-Подільького проїздить в 16:00, дорога була швидко і "болісною" :)
Якщо разом з підйомом від пляжу (від самого Дністра) до дороги на Кам*янець в нормальних людей витрачається приблизно півтори години і більше, то ми добігли менше ніж за годину. Але то надто сумна історія, щоб її переповідати.
Просто не встигли на автобус. Тому вирішили скористатись автостопом - штукою, про яку вже так багато сказано і написано.
За пів години два смішних хлопця з криками "горобчик-горобчик" і биттям ногами по гальмах довезли нас з комфортом та прохолодою аж до самого Старого міста в Кам*янці-Подільському, а не покинули на вокзалі, як би то могло бути. А обішлось нам це в 50 ₴. Може було б і дешевше, та яку ціну ляпнули, за таку і поїхали. Втома давалась взнаки.
Через брак часу, а може і відтягування, а може і через те, що на Бакоту ми мали їхати з палатками і ночувати в них, місце для ночівлі шукалось за декілька годин до потягу. І я чогось дуже раділа, коли в телефонній слухавці прозвучала ціна 80 ₴ за ніч з людини. Тому, що будинок в якому нам здавали кімнату знаходився під стінами фортеці в Старому місті.
Ми ще не знали, що нас чекало. А ім*я тому - СПАРТА.

Про те, що будиночок був в прямому сенсі під стінами фортеці ми дізнались вже потім, коли через годину мінімум завдяки випитуванням у місцевих і "методу тика" дістались до вулиці Видрівка, 16. Як же в біса страшно було перелазити через напівзгнилий мостик (його місцевий мешканець назвав тимчасовою кладкою. В подальшому виявилось, що кладка ну зовсім не тимчасова). Нас зустрів власник того всього, де ми мали жити фразою "ви хотіли оставить мене без ужина?" (мова хмельничан - окрема тема) і повів в якесь приміщення, де дах було підперто балками а двері були оббиті ледь не ватою і цвяхами. Закривалось то все зсередини шляхом запихання арматурки крізь ручку на дверях в дірку... "дизайн" кімнати де ми спали , розміри якої шось не дуже вразили (може два на два метри). Все ядово зеленого кольору і в картинах, завдяки яким складалось враження, що в власника пунктик а водоспадах.
Замість кухонної плитки нам запропонували розводить вогонь в якомусь отворі, яке ні піччю, ні каміном назвати не можна, а за ванну і туалет слугувала міні-кімнатка де душ і унітаз (вибачте) не було розмежовано взагалі нічим). І Бог з ним, з тим всім, але коли, прокинувшись, ми усвідомили, що світло нам нахабно вимкнули, і що навіть бойлер не грітиме воду - розлютились. Зібравши речі, пішли геть, і пообіцяли собі більше ніколи не економити на житлі.
Щоб не йти через мостик, від якого в мене на тілі з*явлись мурахи, ми вирішили дослідити чергову стежку, яка вела вбік (попереднє дослідження було напередодні, коли ми пхались-пхались якимось лісом, в пошуках нормального переходу через річку, подумали, що з таким успіхом можна вийти за містом, і повернулись назад).
Довго йшли ми тією стежкою, вже думали, що вона виходить просто до річки, типу чиєсь місце для риболовлі, аж натрапили на імпровізовану драбину яка вела до "мостика", який і мостиком в лапках було назвати важко, адже то були зварені між собою листи заліза, які вже давно зіржавіли і виглядали не надійно. Після переходу по них, всередині з*яивлось відчуття "геройства": так і хотілось погладити себе по голові і сказати "маладєц".


Так ми і знайшли відносно короткий шлях нагору до фортеці на зміну півгодинному, який вів в інший бік Старого міста.


У зв*язку з тим, що зсередини фортецю ми з Андрієм бачили вже давно, було вирішено перелізти через огорожу, пройтись під Фортецею і вилізти на гору до великого кованого хреста.



Дістатись до нього неважко. Варто просто спуститись до будівель, що внизу за фортецею, перейти річку і підніматись стежечкою на гору, переступаючи камінці і дохлих мишей :)


Варто зазначити, що як йти з Старого міста в бік "звичайного" Кам*янця і шукати де б то смачно і недорого попоїсти, то можна намучитись. Рятують піцерії. Як не як, а місто туристичне, тому і ціни іноді кусаються.

Далі була маршрутка №1 до кам*янець-подільського ринку, перехід через нього, автовокзал і шлях на Хмельницький.
Вокзал в Хмельницькому зустрів нас дохлим щуриком, який лежав пузьком догори, прям посеред площі, перед перонами. Не знаю як на це реагувати зараз, а тоді нам було просто дуже дико таке бачити.
З Хмельницького потягом 135 ми доїхали до Львова, і о 3:30 наша мандрівка завершилась.

Вражень повно-повнісінько. А головне, що ті враження дуже приємні. Направду всі мої стереотипні уявлення про Хмельниччину було зруйновано. І вже тепер, відіспавшись після дороги, можу сказати тільки одне: всі витрачені сили і кошти, згоріла шкіра і набиті ноги - все це варте Кам*янця-Подільського і Бакоти, зокрема.
Задоволення отримуєш не тільки від самої краси, а від набутої витривалості, певного переборювання власних страхів (навіть якщо говорити за ті ж самі підвісні гнилі мостики через річку).

Раджу.