Кам*яна могила та Мелітополь

Якось давно почула про таке явище в Україні як Кам’яна могила. Про написи на брилах каміння, про печери… Тоді я ще подумала «круто звичайно, та яке мені до цього діло?» та й забула.

Як от мені нагадали. Спочатку Андрюша, потім інформація ніби сама з’являлась нізвідки. Десь була програма яка розповідала про те, що на горі Кам’яної могили, на самому вершечку, зустрічались Скіфи з Амазонками задля продовження роду. Потім десь почула, що з КМ б’є потоком енергетичний стовп, що має цілющі можливості. Потім Андрюша розказав, що петрогліфи (наскельні написи/малюнки) КМ є доказом того, що перші зразки писемності виникли на території України, а не Месопотамії. І багато іншого бла бла бла.

Було куплено квитки і ми поїхали.

Їхати треба було до Мелітополя. Там на Автостанції №2 сісти на маршрутку і доїхати до села Мирного.

Маршрутки ходять відносно часто. В автобусі переписала розклад, може колись згодиться:

Ас-2: 5:50, 8:00, 10:10, 11:30, 13:50, 17:10

Кам’яна могила: 8:35, 12:35 (прямий з автовокзалу до заповідника)

Мирне: 6:50, 9:00, 10:40, 12:40, 14:30, 16:35, 17:50.

 В літній час заповідник працює з 9 до 18.
Їдучи туди, думали, що пролазим там цілий день і дуже помилились. На всі розглядання, посиденьки, фотографування, візит в музей пішло максимум 3 години.

А тепер по черзі. З залізничного вокзалу Мелітополя до Автостанції №2 ми діставались 17 маршруткою. Ходять вони досить часто, а зупинка в них знаходиться практично навпроти виходу з  вокзалу в місто.

На Ас сіли на маршрутку і доїхали до Мирного. Вийшли на кінцевій. При тому мало не поїхали назад, а все тому, що система «сідання» на автобус в них дуже цікава: воді на кінцевій не їде «у відстій» хвилин на п’ять, щоб відпочити, а одразу набирає пасажирів. Ми ж через таку штуку подумали, що просто зайшли нові люди та й сиділи мало не до останнього. Але добрі люди показали і розказали як і куди рухатись. Хех.

Вийти тре на головну дорогу селища, що обсаджена по обидва боки тополями і дуже мило виглядає, а далі рухатись за вказівниками. Вартість входу на територію заповідника для студентів в літній період становить 10₴, для дорослих ― 10₴ також, а для дітей ― 7₴. В кіоску, де продаються вхідні квиточки можна знайти купу сувенірів. Для себе я брала тільки магніт-зображення якоїсь тітоньки, яку назвала скіфською бабою, але то точно не вона. Та й зараз вже якось байдуже, що ж то за тітонька така. За фото-відео зйомку треба платити окремо. Зізнаюсь, ми вчинили нечесно, пронісши наші фотокамери в рюкзаку і сказавши «та ну вас з вашими цінами». Неподалік від входу в заповідник поставили купу кам’яних фігур, які чимось та вражають. Деякі обличчями, риси яких ніби мале дитя видлубувало паличкою. Деякі отворами в собі. Загадковіть ― слово, яким можу все характеризувати. Порозглядавши ці фігури і йдучи в напрямку величезної гори кам’яних брил (власне, то і є славнозвісна Кам’яна могила) потрапляєш на стежечку. Я чомусь йдучи по ній подумала, що то екскурсійна стежечка і не помилилась, адже на ній були таблички з номерами маршруту. Можна піти тим шляхом і почитати не дуже грамотно оформлену таблицю-стенд з міні-історією Кам’яної могили, яка написана двома мовами, а можна прочитати то все в мережі (навіть на офіційному сайті www.stonegrave.org) і просто махнути по піщаним брилам на сам верх, звідки відкривається скупенький вид на ріку Молочну, та на трав’янисту територію заповідника. Там на верхівці могили, якщо походити і пошукати натрапляєш на доволі цікаві штуки: перш за все ― на жертовний камінь. Туристи кидають в заглиблення на ньому і рис, і традиційні монетки, і різнокольорові камінчики… такі собі жертвоприношення. Саме з цього каменю б’є той енергетичний стовп, і саме сідаючи чи доторкаючись до того каменю медитує численна кількість туристів, що приїздять подивитись на цей феномен з різних куточків світу. Та це не все. На численних брилах залишили свої відбитки ті, хто був до нас з часів відкриття могили. Можна побачити чимало записів років, які вишкрябані на камінні, імен… хто? чому? звідки? Чомусь на купі піщаного каміння в голову лізе безліч запитань.  Для себе я знайшла одне місце яке дуже здивувало. На одному з каменів був відбиток… ноги. Ну принаймні мені здалось, що ноги, і то був радше не відбиток, а неглибока ямка. Не довго думаючи, я наступила (?) своєю ногою на те заглиблення ― і в розмірі і по формі вони (та ямка і моя стопа) зійшлися. «Чюдєса» ― сказала собі я, постояла і пішла далі. Може то тільки мені (а може і ні) здалось, що сидіти на будь-якій з брил дуже затишно. Трішки ніби аж заколисує. Тому, якщо колись хто-небудь схоче посидіти, ніби провалюючись в себе, КМ досить підходяще для цього місце. Обдивившись все на тих брилах, і трошки розчарувавшись (я взагалі очікувала побачити печери з петрогліфами, і ані трохи не замислювалась наскільки це нереально), ми попрямували до музею, що знаходиться на території заповідника. Здивувало те, що музей той з вертолітним майданчиком та й зовсім не схожий на стандартні зубожілі недоспоруди. Усвідомивши, що то є, аж присвистуєш. Але середина розчаровує остаточно. За окрему платню (5₴ здається) перед нами постала експозиція (яка по правді довіри не викликала) на якій, власне, і були представлені всі ті «замальовочки» наших пращурів. 20 хвилин і ти знову під відкритим небом.  Часу до потяга в нас лишалось ще чимало і ми вирішили оглянути ще й місто, в яке нас і привіз потяг ― Мелітополь (відверто кажучи вкінці дня (а потяг в нас був на 23) нам хотілось тікаааааатииии з того Мелітополя і чим швидше, та про це дещо згодом).   Почула я якось легенду чого місто так назвали. Одного разу цариця Катерина (?) їхала спекотним днем хтозна-куди. Втомилась бідося і вирішила зробити привал. І от вона вмостилась зручно собі, щоб відпочити, дивиться, а сидить під тополею. І промовила тоді "Мілий топаль". А місце, де вона це сказала відтоді і називається Мелітополем. Повертаючись з Мирного назад до міста, ми не знали куди можна піти і що робити. В нагоді стала знайома всім Вікіпедія. Було вирішено хоча б пам’ятники оглянути.  В маршрутці з вікна  побачила арку на площі перемоги (тоді ще не знала, що воно і з чим його їдять), і попросила: «Водій, зупиніть будь-ласка на зупинці». У відповідь пролунала коротка фраза «чєво?», якій я дуже, чесно кажучи здивувалась. Знову повторила своє прохання і цього разу отримала такий собі «ляпас по морді»: «На астановкє астанавлю». Отаким було перше враження від мелітопольців. Надалі воно не змінилось. Виключенням стала тільки одна тітонька, що продавала в парку квас. Саме вона допомогла нам розпізнати Маяковського в бюсті невідомого нам дядечка, ім’я якого навіть вищезгадана Вікіпедія не знала. Хтось запитає: «що першим впадає в очі, коли потрапляєш в Мелітополь?». Скажу ― совковість. Здається ніби совєти досі панують на теренах цього міста. Червоні зірки скрізь рік за роком (як я розумію) сумлінно профарбовуються тією ж таки червоною фарбою, арка перемоги рік з роком білиться, клумби висаджуються, фонтан в центрі площі Перемоги раз за разом під час сильного вітру бризкає мимо на випадкових перехожих… і все таке парадно-святкове. Тільки що там на цій площі робить пам’ятник Шевченку (?!) ― для мене так і лишиться загадкою. Одне слово в голові ― «пабєда», імінна да. Архітектура Мелітополя носить той же радянський характер з червоними зірками. Безмежно сподобалась однотипна тротуарна плитка, яка була, можна сказати скріііііізь і виносила мізки, якщо просто йти і дивитись на неї. Неприємно здивував парк ім. Горького. Абсолютно всі дитячі майданчики, навіть якісь задрипані гойдалки, бруднющі і заржавілі ― платні. От приходиш ти такий класний зі своїми дітлахами в парк, перед тим обіцяєш покатати їх на якихось карусельках і тільки садиш їх на одну з таких злощасних гойдалок, як на тебе «мчіцца» тітонька і вимагає внести оплату за твоє чадо. Негарно шось. Та й лавок там щось не дуже густо. Біля одного з майданчиків знайшли одну (і то, сидячи на ній відчували на собі погляди вищезгаданої тітоньки, яка пииииильно слідкувала, чи бува не проникнем ми незаконно на її територію) і на головних алеях ще енну кількість. Та якщо не зважати на такі дрібниці… парк в Мелітополі старий ― приємно гуляти під великими покрученими липами малолюдними стежками, та постріляти в тірє в дядечки похилого віку (і ціна не кусалась і історій наслухались, про те як хтось-там загасив свічку з першого ж пострілу і виявилось, що то був спецназівець). Цікаво побачити було пам’ятник Висоцькому. При чому встановив його якийсь дядечко за свої кошти. І нехай у Висоцького там досить дивне обличчя, та все одно він вражаючий і вартий уваги. Ще одним пам’ятником, на який варто глянути є пам’ятник Остапу Бендеру ― славнозвісному літературному герою, який «засвітився»  ще й на екрані («12 стільців», «Золоте теля») (за переклад власних назв наперед перепрошую). Нехай пам’ятник поставили відносно недавно, а вже існує легенда, що якщо Бендеру потерти носа і всістись на стілець, що біля нього, загадавши при цьому бажання ― воно обов’язково збудеться. Далі часу до потяга лишалось все менше, а ноги вже добряче боліли. Маршрутками ми принципово не користувались, і до вокзалу за 6 годин до потяга дістались пішки. Потім, правда, довелось ходити туди-сюди вбивати час, бо в приміщенні вокзалу було дуже душно, а квитків на потяги, що відправлялись раніше не було.  Взагалі, після перебування на мелітопольському залізничному вокзалі, одноголосно було проголошено думку, що циган-торговців динями, рибою і грушами на ньому більше, ніж простих смертних пасажирів.  На завершення розповіді скажу, що якщо Кам’яна могила сподобалась, все таки визначна пам’ятка з величезним минулим, з яким пов’язано багато легенд, починаючи від того як створювалась та могила, закінчуючи тим, що там відбувалось, то міcто ― ні. Але більше через агресивних людей, які, здається, геть зовсім не сприймають не те що україномовних, а туристів взагалі (і тільки в Мирному люди співчутливі і зразу розуміють хто ти і нащо там). Тому для огляду всього-всього-всього вистачить дня з головою. Головне одне ― чи потрібне вам те все-все-все.